В суворих горах одиноко між скель

1. В суворих горах одиноко між скель
Дуб крону високо свою підіймав.
Ціле століття з тих пір вже пройшло,
Як бурею жолудь туди занесло.

2. Немало він бачив в своєму житті:
Морози, і спеку, і буйні вітри,
Не раз своє віття донизу хилив
І небо святе про пощаду молив.

3. І вистояв дуб, як той воїн в бою,
Хоч ранили бурі шрамами кору.
Один на вершині він гордо стояв
І листя в задумі у прірву скидав.

4. І гордість тоді того дуба звела.
«Нема в світі сили, як сила моя,
Негоду всю винести сам я зумів», -
Чванливо над прірвою дуб той шумів.

5. Та блиснуло раптом, розлігся враз грім -
І дуб гордовитий палає в огні.
Він небо не славив, шукав він свого,
Хоч небо завжди зберігало його.

6. Які б ти таланти, мій брате, не мав -
Якою б хвалитися силою став?
Ти в Божих руках, Він тобі допоміг,
Без сили Його ти встояти б не зміг.

7. В суворих горах довгий вік поміж скель
Дуб гордо вверх крону свою підіймав -
Тепер перетворений в попіл в горах,
І вітри по світу несуть його прах.